Здалеку видавалося, що скрипаль навіть не торкається струн, музика сама по собі народжується, розтікається напівпорожнім залом, пливе тихо над головами ще не захмелілої і не гамірної публіки, пливе сумовито, як післяжнивні хмари над Стиром – то ще не осінь, але вона вже недалечко.

По довгій мовчанці Войцех зняв окуляри і зосереджено заходився їх протирати хустиною.

– Воля ваша, пане Левицький. Не хотів би я бути лихим провісником, тільки стежечка, якою ви йдете, петлятиме, петлятиме і приведе вас прямісінько до арешту, у табір концентраційний за дріт…

І показав рукою у бік чи то Бреста, чи то Підляшшя.

Вперше за бесіду Модест Пилипович відповів відразу, без сумніву і зважування слова, за яке потім могли б причепитися.

– Не боюся арештів уже, панове. За життя перебоявся. Навіть якщо то відверта погроза, вельмишанований пане Войцех.

Войцех Вось нічого не відповів, тільки насуплено взявся дмухати на вже вихолонулу каву.

Левицькому не доводилося бувати в тому концентраційному таборі, але з в’язнями його зустрівся у Ковелі на вокзалі. Він повертався у Луцьк, як підійшов ешелон з товарними вагонами, у яких перевозять худобу. Паровоз спинився долити води, а вагони розтягнулися вздовж перону. В загратованих вікнах виднілися молоді, ще юнацькі обличчя – і раптом один, схопившись руками за грати, став кричати до перонного натовну:

– Люди, ми не злочинці! Ми – студенти зі Львова!

Поряд з ошатно вдягненими панянками і панами, на пероні стояв простий люд. Хто в личаках, а хто й просто босий, з порепаними, почорнілими ногами, в яких, видавалося, навічно в’їлась земля, поліські мули і болото, ногами, яких не відмити до домовини, бо не знайдеться такого мила, напевне, у всенькому світі, у латаному селянському одязі, з такими ж самими порепаними і почорнілими від роботи руками, витягнутими як в орангутангів від непосильного труда до самісінької землі, із засмаглими наче в полінезійських тубільців обличчями, на яких від сонця й негоди шкіра стала ношеною і потрісканою кирзою – ці люди дивилися на мучеників у вагонах лише із жалістю та співчуттям, але без розуміння причин їх подвижницьких страждань, дивилися як на панські забавки. «Боже, коли ж народ зрозуміє свою інтелігенцію,- вжахнувся Левицький,- а цілковиту відповідальність за народ зрозуміє інтелігенція»…

– Ми не з бідних родин,- гукав той студент крізь грати.- Але ми йдемо в концтабір, аби ви і всі люди добре жили у вільній колись Україні!

Забігали, заметушилися поліцейські на пероні, з вагонів почулися вигуки, видно було, як хлопця, що хотів докричатися до люду, відтягують силоміць від грат, та він неймовірним зусиллям, аж синіли пальці, тримався заліза. Врешті хряснули йому по руках прикладом, пропали обличчя за гратами у вікні, і потяг, набравши води, повільно рушив.

2

Модест Пилипович, докинувши на загрозу Войцеха Вося тихе «перебоявся арештів», мовив те не для красного слівця. Чого-чого, а цього добра на віку стачало.

Холодного і занудно-сирого зимового ранку при вході до Лук’янівської в’язниці товпилося особливо багато люду. З вузликами і тлумками, з розгубленими і осунутими після безсонної ночі обличчями, попри сльоту й мокротечу, вони терпляче переступали з ноги на ногу, марно вишукуючи знайомих і рідню в загратованих вікнах та очікуючи дозволу на передачі ув’язненим.

– Вдову Драгоманова теж арештували,- впівголоса перемовлялися в черзі.- Не зглянулися навіть на вік.

– Так вона ж зовсім недужа…

– А кому те болить. Он син з тим більшеньким тлумком стоїть, постіль в камеру передати хоче.

Ще сяк-так повелося Лесі Українці, Борису Грінченку і іншим з їхнього кола, кого запакували у Либедський участок – трохи чистіші камери та без кримінальних злочинців. А мітла поліцейська на початку того року тисяча дев’ятсот сьомого продовжувала мести розмашисто, вправно загрібаючи до в’язниць український цвіт. В камеру до кишенькових злодюжок вкидають видавця газети «Рада» Є. Чикаленка та його співробітників Л.Пахаревського, Г.Коваленка, Б.Ярошевського, за гратами опиняються Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Олена Пчілка та ще чималенько київської інтелігенції. Йдуть масові обшуки. В Українському домі вусаті набундючені поліцаї трясуть п’ять годин без спочину, конфісковують дев’яносто дві назви книг, врешті, хряпнувши недбало дверима, забираються геть, та небавом, немов передумали, повертаються і знову не менше п’яти годин все ставлять вверх дном – цього разу конфісковують понад дві тисячі книжок.

В двері Модеста Пилиповича постукали легенько, навіть скрадливо, як звично стукав їхній двірник Микита, людина делікатна і сором’язлива. Та коли господар відчинив, то на порозі постали двоє поліцейських і старший із них, перепитавши ім’я Левицького, тицьнув якийсь папір:

– Вы арестованные.

Модест Пилипович сперш витер холодний піт з лоба, що виступив аж ніяк не з переляку – він ще не відійшов гаразд від інфлуенци, гарячка все полишати не хотіла, його то кидало в жар, то в холодний піт. Одна біда рідко буває – в кутку на ліжку лежала дружина Зінаїда із запаленням легень. Наймати лікаря Левицьким було не по кишені, та й навіщо, він же сам лікар, ніхто краще за нього не догляне і краще не лікуватиме.

– За що ж мене арештовуватимете? – поцікавився врешті господар.

– Вы против русского народа,- вигулькнув з-за спини переднього другий поліцейський, певне, менший за чином, якому заманулося трішки вислужитися.

«А ти, задрипанцю, -подумки вилаявся Модест Пилипович. – Ще один захисничок російського народу вишукався тут, у центрі України… А як запахне бідою, то враз чкурнеш в світ за очі, як отой поліцейський Єрофєєв».

Як уже був Левицький на останньому курсі медичного факультету Київського університету святого Володимира, то в Самарській губернії спалахнула холера. Поїхав він разом з однокурсниками рятувати від епідемії люд, бо лежали уже родинами, вимирали сім’ями, вікна хат дошками забивали. В спеку і дощ, вдень і поночі, пішки й верхи за десятки верст металися молоді лікарі. Ускладнювалася справа ще й тим, що під всіма благовидними приводами розбігалось начальство, а як дорікнули за це поліцейському Єрофеєву, що й собі драпанути налаштувався, то відкинув той з цинічною усмішкою: